time capsule

(🇬🇧 version is below)

Ми з чоловіком провели два дні з нашим близьким другом і його 8-річною донькою в селі у моїх родичів.

Я собі думала, що це буде проста поїзда разом на природу, і ніяк не сподівалася, що вона тригерне стільки роздумів, спогадів та емоцій.

Місце, куди ми поїхали до моєї бабусі, зберігає в собі дуже багато моїх дитячих спогадів, я проводила там кожні канікули до випускного класу в школі.  Мої  8 років це востаннє, коли мій батько ще був в стосунках з моєю матір’ю і ми проводили час як повна сім’я, востаннє, коли він був присутній (так чи інакше) в моєму житті.

Моєму другові 33 роки. Його особливість в тому, що він ставить жінку на перше місце і всіляко їй служить. Що стосується його доньки, він був дуже уважним і турботливим - я вперше побачила його в ролі батька.

І ось ми опиняємося в селі, на тій самій річці, де я колись така ж маленька бавилася у воді, в тому ж лісі, де ми гуляли, в тій самій хаті, куди ми приїжджали в гості.  Довкола нас - моя мама і моя бабуся, які теж були зі мною 8-річною поряд. Їхні патерни поведінки не змінилися, тож дещо я бачила як під копірку - ті ж звертання, ті ж прояви і спосіб комунікації, але з різницею в тому, що мій друг О. відстоював кордони своєї дівчинки (чого так бракувало в моєму дитинстві, щоб за мене заступалися і поважали мене).

Я спостерігала, як мій друг дбає про її комфорт, жертвує своїм відпочинком, щоб організувати їй безпечне і цікаве дозвілля. Він обробив і заклеїв всі її ранки пластирами. Катав її на плечах, читав казки на ніч, купав її в річці, придумав розваги на березі, знайшов дорогою до села магазин і  придбав їй надувний круг для купання, годував тим, що вона любить, і не силував доїдати те, що вона не хотіла їсти.

Я спостерігала свої емоції і намагалася не впадати в них. 

Мій дідусь, чоловік бабусі,  до якого я приїздила в гості в село, був нетерпимим і нелюблячим до мене, часом жорстоким. Він не поважав і не любив мого батька, тому, гадаю, мені  дісталася участь бути козлом відпущення. Моя мама була вдачею в мого діда, і її відношення було дуже схожим.

Мій батько в багатьох речах залишався підлітком  - перекладав відповідальність на когось іншого, був лінивим, неуважним, міг пранкувати мене, не дбаючи  про те, як я почуватимуся. 

Моє дозвілля було моєю відповідальністю  - дорослі працювали, їм ніколи було розважати мене. Я була віддана сама собі, придумувала сама собі розваги, а ще - виховувалася так, щоб бути зручною і комфортною для дорослих. Щоб не шуміла, не дуріла і не робила дурниць. Довкола мене було повно ненадійних дорослих, які реактивно вибухали гнівом чи агресією на мої істерики чи непослух, тож така поведінка була небезпечною. Треба було пристосовуватися.

Ще я пам’ятаю багато сорому, які дорослі відчували за мої прояви себе. Сорому було прям багато! Уже зараз я розумію, що багато його було від того, що вони не дозволяли собі проявлятися, дуркувати, жартувати, бути несерйозними і смішними. Навіть зараз я відчуваю, як вони мене соромляться, коли я уже доросла.

І ось в цьому просторі села і хати є я 8-річна з цих спогадів, і 8-річна донька О. І ми маємо такі різні історії.

Я спостерігаю свої емоції і намагаюся не провалюватися в них.

Я не проживу уже інакшого дитинства.

І що я можу узяти з такого дитинства, де дорослі поводяться як великі діти і залишають мене дорослішати як бур’ян при дорозі? 

Мій тато не клеїв мені пластирів на всі царапини і не тішився моїми іграми і жартами. 

Ох, жінко. Але ти стала самостійною і відповідальною. Вчора ти заплатила  податки із своїх грошей, які не просиш у батьків. Ти здобуваєш кар’єру у справі, яку твої батьки вважали максимум хобі. Може цього всього і не було б, якби ти була коханою і пещеною батьками.

Чи обов’язково бути травмованим і недолюбленим в сімʼї, щоб бути кимось? Щоб стати особистістю, чи обовʼязково треба проходити етап, де ти ніхто, і на тебе не зважають? 

З цієї поїздки я збагнула, що в мені ще мало любові, яку я можу віддати іншій маленькій людині. Здається, я тільки починаю отримувати такий позитивний досвід, де хтось піклується про мою внутрішню маленьку дівчинку, а цим і мене підбадьорює піклуватися про неї.

Однією з таким людей є мій чоловік. Турботливий і уважний, люблячий і емпатійний, ніжний і чуйний. Напередодні поїздки він подарував мені повітряного змія - я планувала одну фотосесію, на яку думала замовити такого, і обмовилася, що у мене в дитинстві ніколи не було повітряного змія. Він підібрав для мене і візерунок, і колір. Мене розчулив цей факт, що мені теж подарували іграшку в поїздку. 

Якось на початку стосунків я сказала йому, що у мене немає досвіду, щоб мене з рідних хтось зустрічав з поїздки, наприклад на вокзалі. Тепер він мене щоразу зустрічає. Останнього разу він приїхав у похмурий дощовий ранок до вокзалу і тримав вгорі в руках мою іграшку фетрового крокодила, щоб я одразу його побачила, чим він мене дуже насмішив. Він поповнює запаси томатного соку, коли у мене фаза фіксації на томатний сік, купує мені енергетичні батончики в поїздки, бо я забуваю, і асистує мені на фотосесіях, коли я його прошу про це. А ще він запамʼятовує речі, які мені подобаються, і дарує їх. 

 І не агресує на мене за мої помилки. Боже, це щось найбільш неймовірне для мене.

Я терапевтуюся з ним, я заново пізнаю це життя, як інакше може бути, як про мене можуть піклуватися, якою значимою я можу бути.

Так само і мій близький друг О. Я відчуваю багато любові і піклування до себе. В його холодильнику завжди лежать мої улюблені смаколики, коли я приїжджаю до нього в гості. Він забирає мене на машині, щиро цікавиться мною і моїми справами, і завжди гнучкий в тому, що я можу бути не в настрої і не в ресурсі на заплановані заздалегідь справи. Можливо це все звучить як адекватна база - але я присягаюся, що такий досвід стосунків з чоловіками я отримую лише зараз.

Мій батько від мене відцурався. Останній раз ми спілкувалися з ним осінню 2023 (і то після довгої паузи). Одного разу він зателефонував мені пізно ввечері, захмілілий, казав, що йому вручили повістку і що він боїться, що помре під Бахмутом. Потім був ще дзвінок. І ще одна розмова - я сказала йому, що змінила своє (його) прізвище на прізвище роду мами. “Слухай, ти все одно про це дізнаєшся - я хочу, щоб ти дізнався від мене”. Він сказав щось нерозбірливе ображеним голосом і поклав слухавку. Аж до сьогодні. 

Він не питав мене, як я, коли почалося вторгнення. Він не привітав мене з нагоди мого весілля. У нього своя окрема сімʼя, малий син, я залишилася десь в минулому. Але найбільш боляче від того факту, що там немає батька в цій людині - немає тієї особистості, за якою хочеться тягнутися і від якої вчитися, немає ні суті, ні форми. Він автомат, людина, яка живе дуже приземлено, і не збагне того, що я йому кажу, як я почуваюся. Він розумом застряг десь в 90х. Всі його історії і анекдоти, сприйняття світу - всі з того часу.

І йому, звісно, не було б зрозуміло, чого я міняю прізвище. Що я почувалася некомфортно усе життя з тим, що його неправильно пишуть і вимовляють, що я не знаю нічого про той рід, що воно звучить на російський лад. Коли почалося вторгнення, мені захотілося навіть з прізвища російське викинути, і взяте українське, щоб, хай де я опинюся, зі мною був мій дім і мій рід, хоча б в моєму імені.  Коли я йду на кладовище в селі у бабусі і бачу десятки могильних плит з прізвищем “Ходарченко”, я відчуваю свою приналежність до роду і до якоїсь землі, до якоїсь історії. Я не бачила жодної могильної плити з прізвищем “Ліщов” чи “Ліщова”, крім могильного каменю на похованні мого дідуся, батька мого батька, який кинув мою бабусю, поїхав в росію до коханки, і зʼявився в моєму житті тоді, коли мені було уже 15, з промитими мізками, з чужою культурою і мовою.

Не та історія, яка буде давати відчуття фундаменту під ногами. 

Про мою маму можу лише сказати, що ніхто не навчив її любити. Вона вагітніла і народжувала тому що так було потрібно, а не тому, що вона хотіла. Вона була завжди втомлена і не вмотивована робити щось “екстра”. Їй завжди було мало часу на себе - в своїй родині, в стосунках з чоловіками, з роботою, з дітьми, з церквою. Сумно, що життя цієї жінки склалося саме так.

Мені випало народитися саме у таких батьків. Напевне, іншого вибору не було, і для формування мене такою, якою я є зараз, мені треба був саме такий досвід. Але запитання залишається відкритим - якою “такою” я мала стати від досвіду такого дитинства? Щоб зробити що? 


ENG🇬🇧 version

My husband and I spent two days with a close friend of ours and his 8-year-old daughter in the village with my relatives.

I thought it would be a simple trip to the countryside together, and I never expected it to trigger so many reflections, memories, and emotions.

The place where we went to visit my grandmother holds a lot of my childhood memories, I spent every vacation there until my senior year at school. My 8th birthday was the last time my father was still in a relationship with my mother and we spent time as a family, the last time he was present (in one way or another) in my life.

My friend O. is 33 years old. His peculiarity is that he puts a woman first and serves her in every way possible (any woman, basically). As for his daughter, he was very attentive and caring - it was the first time I saw him in the role of a father.

And now we find ourselves in the village, on the same river where I used to play in the water when I was little, in the same forest where we used to walk, in the same house where we used to visit. Around us are my mother and my grandmother, who were also there with me when I was 8. Their behavioral patterns have not changed, so I saw some things like a copycat - the same appeals, the same manifestations and way of communication, but the difference is that my friend O. defended his girl's boundaries (which was so lacking in my childhood, so that I could be stood up for and respected).

I watched as my friend took care of her comfort, sacrificed his vacation to organize a safe and interesting leisure time for her. He treated and covered all her wounds with band-aids. He rode her on his shoulders, read her bedtime stories, swam with her in the river, came up with entertainment on the shore, found a store on the way to the village and bought her an inflatable swimming circle, fed her what she liked and did not force her to eat what she did not want to eat.

I observed my emotions and tried not to fall into them. 

My grandfather, my grandmother's husband, whom I used to visit in the village, was intolerant and unloving towards me, sometimes cruel. He didn't respect or like my father, so I guess I got the share of being the scapegoat. My mother took after my grandfather, and her attitude was very similar.

My father was still a teenager in many ways - he would pass the buck to someone else, he was lazy, inattentive, and he could prank me without caring how I would feel.

My leisure time was my responsibility - adults were working, they had no time to entertain me. I was devoted to myself, I invented my own entertainment, and I was also brought up to be convenient and comfortable for adults. So that I wouldn't make noise, fool around, or do anything stupid. I was surrounded by unreliable adults who reacted with anger or aggression to my tantrums or disobedience, so this behavior was dangerous. I had to adapt.

I also remember a lot of shame that adults felt for my behavior. Now I realize that a lot of it was because they did not allow themselves to express themselves, to be silly, to joke, to be frivolous and funny. Even now I can feel them being ashamed of me as an adult.

And in this space of the village and the house, there is the 8-year-old me from these memories, and the 8-year-old daughter O. And we have such different stories.

I observe my emotions and try not to fall into them.

I will not live another childhood.

And what can I take away from a childhood where adults act like big kids and leave me to grow up like a weed by the roadside? 

My dad didn't put band-aids on all my scratches and didn't enjoy my games and jokes. 

Oh, woman. But you have become independent and responsible. Yesterday, you paid taxes with your own money, which you don't ask your parents for. You are pursuing a career in a field that your parents considered a hobby at most. Maybe all this would not have happened if you had been loved and cherished by your parents.

Is it necessary to be traumatized and unloved in the family to be someone? To become a person, do you have to go through a stage where you are nobody and are not taken into account?

From this trip I realized that I still have little love in me that I can give to another little person. I think I'm just starting to have these positive experiences where someone takes care of my inner little girl, and this encourages me to take care of her.

One of these people is my husband. He is caring and attentive, loving and empathetic, gentle and sensitive. On the eve of the trip, he gave me a kite - I was planning a photo shoot for which I was thinking of ordering one, and I mentioned that I had never had a kite as a child. He picked out both the pattern and the color for me. I was touched by this fact that I was also given a toy for the trip.

Once, at the beginning of the relationship, I told him that I had no experience of having someone from my family meet me from a trip, for example, at the train station. Now he meets me every time. Last time he came to the station on a gloomy rainy morning and held up my felt crocodile toy so that I could see him right away, which made me laugh. He replenishes my tomato juice when I'm in a tomato juice fixation phase, buys me energy bars for trips because I forget, and assists me on photo shoots when I ask him to. He also remembers things I like and gives them to me. 

And he doesn't get aggressive at me for my mistakes. God, this is the most incredible thing for me.

I'm having therapy with him, I'm relearning how life can be different, how I can be taken care of, how significant I can be.

So is my close friend O. I feel a lot of love and care for myself. His fridge always has my favorite food when I come to visit him. He picks me up by car, he is sincerely interested in me and my affairs, and he is always flexible in the fact that I may not be in the mood or have the resources for things planned in advance. Maybe this all sounds like an adequate basis - but I swear that I am only now gaining this experience with men.

My father disowned me. The last time we talked to him was in the fall of 2023 (and then after a long pause). One day he called me late at night, drunk, saying that he had been given a summons and that he was afraid he would die near Bakhmut. Then there was another call. And another conversation - I told him that I had changed my (his) surname to the surname of my mother's family. “Listen, you will find out about it anyway - I want you to find out from me.” He said something unintelligible in an offended voice and hung up. Until now.

He did not ask me how I was when the invasion began. He did not congratulate me on my wedding. He has his own family, a young son, and I'm somewhere in the past. But the most painful thing is the fact that there is no father in this person-there is no personality to aspire to and learn from, no essence or form. He's an automaton, a person who lives very mundanely, and he won't understand what I say to him, how I feel. His mind is stuck somewhere in the 90s. All of his stories and anecdotes, his perception of the world are from that time.

And of course, he would not understand why I was changing my surname. That I felt uncomfortable all my life with the fact that it was spelled and pronounced incorrectly, that I knew nothing about that family, that it sounded like a russian name. When the invasion began, I even wanted to drop the russian part of my surname and take the Ukrainian one, so that no matter where I was, I would have my home and my family with me, at least in my name. When I go to the cemetery in my grandmother's village and see dozens of gravestones with the name “Khodarchenko”, I feel that I belong to a family and to some land, to some history. I have not seen a single gravestone with the name “Lishchova” or “Lishchov,” except for the gravestone at the grave of my grandfather, my father's father, who left my grandmother, went to russia to his mistress, and appeared in my life when I was already 15, brainwashed, with a foreign culture and language.

This is not a story that will give you a sense of a foundation under your feet.

About my mother, I can only say that no one taught her to love. She got pregnant and gave birth because she had to, not because she wanted to. She was always tired and not motivated to do anything “extra”. She always had little time for herself - in her family, in her relationships with men, with her work, with her children, with her church. It's sad that this woman's life turned out this way.

I was born to such parents. I guess there was no other choice, and I needed this kind of experience to shape me into the person I am today. But the question remains: what kind of “me” was I supposed to become from the experience of such a childhood? To do what?